Рента в неаграрному секторі економіки

Ренти утворюються і вилучаються не лише в сільському гос­подарстві, а й у несільськогосподарських галузях.

Власники деяких земельних ділянок можуть отримувати гірну, будівельну, житлову, туристичну, екологічну й інші види рент. Особливості цих рент пов'язані зі специфікою використан­ня землі у несільськогосподарських галузях — гірничодобувній промисловості, будівництві, організації зон відпочинку, туризмі і т. ін. Тут також можуть утворюватися диференційна і моно­польна ренти. Закономірності їх виникнення такі самі, як і в сіль­ському господарстві.

Наприклад, диференційна гірна рента (у гірничодобувній промисловості) залежить від природних умов залягання корис­них копалин, вмісту компонентів у руді, їх співвідношення,

умов та відстані транспортування тощо. Монопольна гірна рен­та існує на земельних ділянках, з яких добувають рідкісні ко­палини (дорогоцінні метали, алмази, уранову руду тощо). На величину будівельної ренти значно впливає місцезнаходження земельної ділянки, її рельєф, наявність комунікацій тощо.

Екологічна рента — це ціна, яка сплачується власнику землі за право користування ліпшими екологічними умовами. На її величину впливають якість природного середовища, чистота повітря, рівень озеленення, наявність рекреаційних зон (ку­рортів, пляжів, ігрових майданчиків) тощо.

Туристична рента — це дохід, який отримує власник турис­тичних ресурсів. Туристичні ресурси — це природні, історичні й соціально-культурні фактори, здатні задовольнити духовні потре­би людей і сприяти відновленню та розвитку їх фізичних сил.

Усі рентні доходи розподіляються між державою, земельни­ми власниками і тими, хто користується землею (фермери, се­лянські господарства, підприємці тощо).

Економічна рента

У сучасній західній літературі використовують термін "еко­номічна рента", який є більш широким поняттям, ніж земельна рента.

В загальноекономічному розумінні економічна рента це рента за використання ресурсу, кількість якого значно обмеже­на, тобто пропозиція якого нееластична.

При такому визначенні економічної ренти інші види рент, в тому числі і земельна, виступають різновидами економічної рен­ти. Економічну ренту отримують і власники людського ресур­су — талановиті музиканти, співаки, спортсмени, кінозірки, топ-моделі, шахісти у вигляді супергонорарів за свій рідкісний про­фесійний ресурс.

Кількісно економічна рента є різницею між реальною ціною рідкісного ресурсу і тою мінімальною ціною, яку необхідно спла тити, щоб спонукати власника цього ресурсу його продавати.

4.В умовах ринкової економіки земля не лише здається в орен­ду, а є об'єктом купівлі-продажу, отже, має ціну (рис. 12.12).

Рис. 12.12. Мета купівлі землі

На відміну від інших товарів, земля — особливий товар, про­дукт природи, а не праці, ціна якого ґрунтується не на вартості, а на тому доході, який вона приносить своєму власникові, — ренті.

Ціна землі — це дисконтований потік її доходу (ренти).

Дисконтування — це метод визначення поточної вартості (ціни) будь-якого капітального ресурсу (в тому числі й землі) з Урахуванням надання ним майбутнього прибутку при існуючій ставці банківського відсотка. Інакше кажучи, дисконтування дозволяє визначити, яку ціну необхідно заплатити за капіталь­ний ресурс (землю) сьогодні, щоб від його використання через визначений час отримати бажаний результат. Щоб визначити теперішню цінність капітального блага, необхідно здійснити операцію дисконтування.

Ціна землі прямо пропорційна величині ренти і обернено пропорційна ставці позичкового відсотка.

5.

Процес агропромислової інтеграції—це встановлення ста­лих прямих зв'язків селянських господарств із підприємствами й організаціями суміжних галузей (промисловості, транспорту, сфери заготівлі, зберігання, переробки й реалізації продукції, а також обслуговування сільського господарства).

Форми агропромислової інтеграції залежать від того, на яко­му рівні здійснюється цей процес. У масштабі всієї країни й у великих регіонах інтеграція виявляється через посилення між­галузевих зв'язків сільського господарства, формування і роз­виток галузевих та регіональних агропромислових комплексів. На рівні підприємств і районів агропромислова інтеграція вияв­ляється в утворенні різних агропромислових формувань — агропро­мислових підприємств, об'єднань і комбінатів, агрофірм, район­них агропромислових об'єднань, виробничих і науково-вироб­ничих систем.

Завдяки взаємозв 'язку і взаємодії сільського господарства з іншими галузями народного господарства формується цілісна багатогалузева організаційно-економічна система, орієнтована на виробництво продукції із сільськогосподарської сировини та ЇЇ реалізацію споживачам.

У результаті поглиблення агропромислової інтеграції фор­мується агропромисловий комплекс (АПК).

Агропромисловий комплекс — це організаційно-еконо­мічна форма інтеграції сільськогосподарських і промисло­вих видів діяльності; сукупність галузей народного госпо­дарства, зайнятих виробництвом сільськогосподарської

продукції, її зберіганням, переробкою і доведенням до спо­живача, а також виробництвом відповідних засобів вироб­ництва.

Структура АПК визначається особливостями сільськогос­подарського виробництва як результату взаємодії різних груп факторів і законів — природно-біологічних і соціально-економіч­них. Відповідно до стадії відтворювального циклу в складі АПК виділяють такі сфери:

I —ресурсна: галузі, які забезпечують АПК засобами вироб­
ництва і виробничими послугами, включаючи будівництво, ре­
монтні й меліоративні роботи;

II — аграрно-сировинна: власне сільське та лісове господар­
ство;

III — переробна: галузі, що займаються заготівлею, зберіган­ням, переробкою, транспортуванням та реалізацією сільськогос­подарської продукції;

—виробнича і соціальна інфраструктура: галузі, які за­безпечують загальні умови соціально-економічного розвитку, — шляхово-транспортне господарство, зв'язок, складське і тар­не господарство, підготовка кадрів, житлові й культурно-побу­тові об'єкти, в т. ч. заклади охорони здоров'я та ін.

В Україні склалася структура АПК, характерна для країн з відносно низьким рівнем господарського розвитку. Основна частина капіталу і робочої сили зайняті в галузях І і II сфери, тобто в самому сільському господарстві й виробництві засобіввиробництва; у переробній (III) сфері задіяно непропорційно мало ресурсів (включаючи оптову і роздрібну торгівлю). Недо­статньо також розвинута виробнича і соціальна інфраструкту­ра (IV сфера). Усе це зумовлює і недостатню загальну ефек­тивність АПК, значні втрати продукції на шляху до спожива­ча. Підраховано, що якби всю продукцію, вироблену в сільсько­му господарстві України, було збережено і своєчасно перероб­лено, то приріст обсягу виробництва і продовольства становив би не менше як 25 %, а за деякими видами — 35—40 %. У краї­нах з розвинутою ринковою економікою структура АПК знач­но відрізняється за рахунок більшої питомої ваги III сфери (на­самперед харчової промисловості, системи торгівлі, громадсь­кого харчування).

Агропромисловий комплекс є одним з найважливіших сек­торів народного господарства України. Тут зосереджено близь­ко 30 % основних виробничих фондів; працює майже третина загальної чисельності працівників, зайнятих у народному гос­подарстві; виробляється третина національного доходу, фор­мується 70 % роздрібного товарообігу. Продукція АПК є од­нією з основних статей експорту. Порівняльні переваги україн­ської економіки зосереджуються головним чином у сільсько­му господарстві. За оцінками експертів, Україна належить до числа країн із найвищим рейтингом щодо потенційних мож­ливостей АПК. Основними складовими цього потенціалу є кон­центрація найродючишіх у світі чорноземів (понад 65 % ґрун­тового покриву країни), достатньо висока кваліфікація і відо­ма у всьому світі працелюбність українських селян. За умов інтенсивного розвитку Україна має цілком реальні можливості приєднатися до групи країн — основних виробників сільсько­господарської продукції та продовольства для населення. Дослідження підтверджують, що використання значних наяв­них можливостей України для виробництва продовольства може забезпечити найближчими роками не тільки розв'язання продовольчої проблеми в країні, а й створити значний експорт­ний потенціал.

6.Досвід розвинутих країн, система агробізнесу яких тривалий час формувалася під впливом держави, переконливо засвідчує, що в умовах ринкової економіки життєдіяльність сільськогосподарських підприємств, ефективність аграрного виробництва і відносна стабільність соціальної сфери в сільській місцевості значно зумов­лені державним регулюванням.

Головними завданнями державного регулювання в країнах з розвинутою ринковою економікою в аграрній сфері є:

—підвищення прибутковості сільського господарства і роз­ширення експорту основних видів продовольчих товарів;

—попередження перевиробництва окремих видів сільсько­господарської продукції;

—обмеження монополізму в суміжних із сільським госпо­дарством галузях промисловості.

Потребу й особливості державного регулювання агропро­мислового комплексу визначають низка об'єктивних чинників (рис. 12.15).

Політика держави відносно аграрного сектору не може бути раз і назавжди даною. Для кожної конкретної країни у певний період її історичного розвитку складається одна з трьох типо­вих ситуацій:

—коли існує дефіцит сільськогосподарської продукції;

—коли попит на сільськогосподарську продукцію та її про­позиція відносно збалансовані;

—коли пропозиція сільськогосподарської продукції переви­щує попит на неї.

Зрозуміло, що в усіх цих випадках політика держави щодо аграрного сектору і його агентів не може залишатися однако­вою. Вона залежатиме від рівня економічного й соціального роз­витку держави, збалансованості попиту і пропозиції на аграр­них ринках (рис. 12.16).

Розвинуті країни світу щорічно надають дотації виробникам сільськогосподарської продукції на суму понад 300 млрд дол., з них тільки СІЛА — більше 100 млрд дол. Дотації сільськогос-

виробникам у країнах ЄС становлять до 40 % вар­тості валової продукції сільського господарства.

В Україні рівень відповідної державної фінансової підтрим­ки сільського господарства зростає, але залишається ще недо­
статнім (рис. 12.17), що ускладнює конкурентоспроможність
вітчизняних товаровиробників на внутрішньому і зовнішньому
ринках.

В умовах подальшого ринкового реформування економіки України державне регулювання і підтримка аграрної сфери ма­ють бути ширшими і різноманітнішими.

Державна підтримка селянських господарств має стати не­від'ємною складовою загальнодержавної програми соціально-економічних перетворень і розвитку країни.

Аграрна реформа є складовою цілісного, комплексного глобального процесу реформування суспільства і економіки держави. У цьому контексті реформування сільського господарства слід розглядати як перманентний і закономірний процес ринкової економіки.

Роль Держави, тобто роль Міністерства аграрної політики, полягає в створенні таких умов, які б забезпечили рівні умови прибуткової діяльності для всіх суб'єктів аграрного ринку.

До прийняття довгострокової програми розвитку АПК потрібно:

-- сформувати систему цінового моніторингу на аграрному ринку, який включає поняття збору, аналізу, поширення цінової інформації споживачам на внутрішньому та зовнішньому ринках, а також науково обґрунтований та реалістичний прогноз формування цін на основні види продовольства на перспективу;

-- сформувати інфраструктуру оптових ринків - товарні біржі, аукціони живої худоби та птиці, оптові плодоовочеві та продовольчі ринки;

-- сформувати інфраструктури аграрного ринку в сільській місцевості на рівні районної ланки - кооперативні агро торгові доми, сільськогосподарські обслуговуючі кооперативи, кредитні спілки, споживчі товариства, приватні сервісні бізнесові структури;

-- сприяти просуванню сільськогосподарської продукції на зовнішні ринки, в тому числі через виставки, ярмарки, із залученням потенціалу торгових представницьких місій закордоном, а також мережі Агентства з розвитку агро бізнесу;

-- мобілізувати роботу по гармонізації і сертифікації сільськогосподарської продукції з міжнародними нормами;

-- розробити і прийняти Національну програму з охорони і підвищення родючості ґрунтів, підвищення культури землеробства і впровадження екологічного землеробства;

-- ціновий моніторинг аграрного ринку;

-- удосконалити податкову систему по відношенню до сільського господарства;

-- законодавчо забезпечити впровадження кредитування села;

-- з метою забезпечення реалізації державної політики підтримки селянських (фермерських) господарств, створення стабільних фінансових умов для становлення і розвитку конкурентноспроможного приватного сектора економіки регламентувати порядок надання та використання коштів фінансової підтримки селянських (фермерських) господарств;

-- налагодити випуск недорогої, малопотужної і маневреної сільськогосподарської техніки;

-- з боку держави забезпечити контроль за якістю виготовлення техніки і запасних частин;

-- відновити і забезпечити розвиток льонарства, хмелярства, картоплярства, розвиток скотарства;

-- навести порядок з меліоративними системами, щоб вони функціонували за призначенням;

-- повернутись до інтенсивного землеробства;

-- мобілізувати роботу науково-дослідних установ в плані селекції і генетики;

-- щоб держава взяла на себе будівництво доріг, газифікацію і телефонізацію сіл і населених пунктів;

-- держава повинна компенсувати сільськогосподарським виробникам витрати на технічні роботи з культурами (вапнування, гіпсування, глибоке рихлення меліорованих земель та ін.), а також на придбання елітного насіння і племінного молодняку;

-- враховувати загальносвітові тенденції до укрупнення бізнесу, в тому числі і сільськогосподарського.