Наймані працівники в системі соціально-трудових відносин

Найманим працівникам належить провідне місце в системі соціально - трудових відносин, оскільки вони є: по-перше, найбільш представницькою стороною соціально-трудових відносин; по-друге, за своїм статусом, становищем є менш захищеною та одночасно більш вразливою стороною відносин у сфері праці.

Серед основних міжнародних норм, прийнятих Міжнародною організацією праці, що основну увагу приділяють захисту прав саме найманих працівників та їхніх представницьких органів, є:

- Конвенція № 87 про свободу асоціації та захист права на організацію (1948р.);

- Конвенція № 95 про захист заробітної плати (1949 р.);

- Конвенція № 98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів (1949 р.);

- Конвенція № 131 про встановлення мінімальної заробітної плати з особливим урахуванням країн, що розвиваються (1970 р.);

- Конвенція № 154 про сприяння колективним переговорам (1981р.);

- Конвенція № 168 про сприяння зайнятості та захист від безробіття (1988 р.).

В Україні структура суб’єктів соціально-трудових відносин, що представляють інтереси найманих працівників, є такою:

1) на рівні підприємств (організацій) від найманих працівників суб’єктом виступає, передусім, сам працівник як носій первинного права в стосунках з роботодавцем. З ним працівник укладає трудовий договір (контракт) і отримує відповідні права та обов’язки;

2) наступним суб’єктом є організація найманих працівників, а саме – місцева організація профспілки в особі виборного органу – профспілкового комітету. Законодавством України передбачено, що, крім профспілки, інтереси найманих працівників можуть представляти й інші уповноважені на це органи. Такими органами відповідно до практики, що склалася, можуть бути ради трудових колективів.