Загальна характеристика освіти в Україні у першій половині ХІХ століття
З початком ХІХ століття традиційні школи зникають. Ріст кріпацтва спричинив зникнення сільських шкіл. Російський уряд намагається заводити свої урядові школи з одноманітною організацією, однаковими програмами та вимогами в напрямі русифікації українців. Та його заходи не мали особливого успіху. Під тиском передової громадської думки царський уряд Олександра І проводить реформування системи освіти в Росії за західноєвропейським зразком, запозичивши систему освіти періоду французької революції. Оперуючи ззовні просвітительськими ідеями, а насправді перекручуючи їх, царські урядовці прийняттям Статуту 1804 року знешкоджують ці ідеї, пристосувавши їх до своїх потреб.
Статут навчальних закладів передбачав, що державна система освіти має будуватись “відповідно до обов’язків і користі кожного стану”. Основними типами навчальних закладів були визначені: церковнопарафіяльні школи (1 рік навчання), повітові (2 роки навчання), гімназії (4 роки навчання), ліцеї, університети.
Поряд з ними існували духовні семінарії та духовні училища. Тобто, відзначається виразний “становий” характер освіти: у гімназіях вчилися діти дворянські, в семінаріях – діти духовенства, в повітових – діти міщан.
Існували ще так звані приходські (початкові) школи, призначені для елементарної освіти селянства. Виникали вони поволі та в обмеженій кількості.
В однорічних початкових школах діти навчалися читати, писати, виконувати математичні дії, обов’язковим було вивчення Закону Божого. На утримання цих шкіл уряд коштів не виділяв. Тому в 1820-х роках у деяких місцевостях, як, наприклад, Київщині, виникають ланкастерські школи. При наявності від 60 до 120 учнів і одного вчителя доводилось вдаватись до системи взаємного навчання.
Про окремі деталі організації навчання в ланкастерській школі повну інформацію подає документ, складений учителем Полонським у 1840 році. Це перелік предметів, необхідних для навчання дітей за методом Ланкастера: 30 паличок розміром 3 вершки, 50 дощечок і вішалка для таблиць. Всі учні поділяються на 8 класів: першокласники вчилися писати букви спочатку на піску, учні 2–6 класів писали крейдою і грифелями на дощечках, а учні 7–8 класів – перами на папері. Белль-ланкастерська система навчання проіснувала в Києво-Печерській чоловічій парафіяльній школі до першої половини ХІХ ст.
Другим ступенем у системі початкових шкіл поставали повітові (2 роки навчання). Кількість навчальних дисциплін була збільшена: арифметика, геометрія, загальна фізика, технологія, природнича історія, географія, російська, польська, німецька, французька мови, креслення, малювання, катехізис. Діти отримували необхідні знання відповідно до їх стану та рівня промисловості, а також такі, які б дали їм змогу навчатись у гімназіях.
Випускники гімназій могли продовжити навчання в університетах, які включали такі факультети: морально-політичний, фізико-математичний, медичний, філологічний, юридичний тощо.
17 січня 1805 року було відкрито університет у Харкові, який складався з 4-х факультетів. У 1811 р. зі складу університету виділився педагогічний інститут, що став своєрідною базою для підготовки кадрів викладачів, перш за все, для самого університету, а згодом – кузнею учительських кадрів для України.
2. Культурно-освітня діяльність західноукраїнських діячів (М.Шашкевич, І. Вагілевич, Я. Гловацький, Й. Левицький)
Нове сторіччя розпочалося для Західної України добрими ознаками. Важливою подією, яка ознаменувала з одного боку початок нового віку, а з другого – зародження сталої національної системи освіти, виявилося прийняття в 1805 році шкільного закону, який визначив мету та зміст навчання, типи навчальних закладів, порядок їх створення та функціонування, їх взаємозв’язок та взаємозалежність.
У цей же час поміж інтелігенції, що й далі продовжувала з погордою відноситися до народної мови, та духовенства, страшенно заполонізованого як у щоденному житті, так і в проповідях, починають вирізнятися окремі особистості, які пробують засвітити каганчик у темряві національного життя. Такими світлими проблисками можна вважати заходи І.Могильницького, М.Левицького, І.Снігурського, І.Лаврійського у справі піднесення народного шкільництва й національної освіти. Вони вимагали навчання в школах рідною мовою, відкривали навчальні заклади, видавали навчальну й художню літературу народною мовою, розвивали національну педагогічну думку.
У відповідь на численні меморіали, що їх слав Іван Могильницький разом з митрополитом Михайлом Левицьким, цісарським наказом від 1818 р. в українських школах дозволено було вчити всіх предметів українською мовою, а в мішаних школах було введено українську мову як обов’язковий предмет для української молоді. Канонік і інспектор народних шкіл І.Могильницький зробив перші кроки у праці на терені широкої народної освіти. У 1816 р. він заложив у Перемишлі вперше на Західній Україні культурно-освітнє “Товариство галицьких уніатських священиків для поширення освіти й культури серед вірних на підставі християнської релігії”, що поклало собі завданням видавати для народу книжки релігійного змісту. Зусиллями товариства було створено вчительський інститут. Світська влада затвердила це товариство, але Рим побачив у ньому реальну загрозу католицизму й заборонив його діяльність.
Намагаючись прислугуватися на полі мовознавства, галичани робили перші спроби видати твори з граматики “руської” мови. Немалий вплив на свій час мала праця І.Могильницького “Ведомость о руском языце”, яка вийшла друком, щоправда, польською мовою, та його перша науково обґрунтована “Граматика языка славено-руського”. В Перемишлі в 1834 р. була випущена німецькою мовою граматика Йосипа Левицького, а в 1846 р. галицький священик Йосип Лозинський видав там же ще одну граматику народної мови, але й цього разу вона була написана іншою мовою – польською.
Боротьбу за українську мову, літературу й школу, видання книг рідною мовою продовжили в 30-х роках Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич та Яків Головацький. Ці високоосвічені, активні представники української інтелігенції, що тоді народжувалася, створили в 1832 р. гурток, відомий в історії під назвою “руська трійця”, який став провісником національно-культурного відродження на західноукраїнських землях.
Захоплені красою рідної мови й рідної пісні, ознайомлені з джерелами та найвідомішими творами слов’янських літератур, заохочені першими літературними й етнографічними працями, що вийшли за Збручем, молоді патріоти взялися поширити ідею розвою українського письменства серед широких кругів українського громадянства. Вони склали літературно-етнографічний альманах “Русалка Дністрова”, вперше написаний живою народною мовою і фонетичним правописом. Зміст альманаху, до якого ввійшла збірка українських народних пісень, оригінальні пісні “трійці”, переклади, історичні пісні та відомості про слов’янські й українські рукописи, став переломним у духовному житті галицьких українців, указуючи новий шлях розвитку для українських літераторів.
Окрім трьох названих засновників гуртка, до нього ввійшли також М.Ількович та М.Кульчицький. Позиції гуртка розділяли М.Устиянович та А.Могильницький. Гуртківці багато зробили в боротьбі за школу з українською мовою навчання, у відстоюванні права на існування української літературної мови, народженої з живої мови народних мас, збиранні та вивченні народної творчості, поширенні освіти серед народу. Так, М.Шашкевич склав свого часу гарну читанку для шкільної дітвори. А поетичною казкою “Олена” він започаткував розвиток української повісті на галицькому грунті. Я.Головацький у результаті своїх етнографічних досліджень підготував 4-томний збірник пісень галицької й угорської України, що вийшов друком у Москві завдяки заходам славіста Йосипа Бодянського в 1878 році. М.Устіянович продовжив літературні традиції гуртка, редагуючи потім “Галичо-руський Вісник” та змальовуючи у своїх повістях зразки бойківського життя й буйну вдачу верховинців.
Ці заслуги гуртківців тим більші, що вони звернулися до мови простолюддя в той час, коли вищі верстви галичан із погордою та зневагою дивилися на селянина. Діячі гуртка підготували той грунт, на якому розгорнулася боротьба за розвиток української школи й освіти під час буржуазної революції 1848 року.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 773;