Інноваційна екосистема та сучасні тенденції глобалізації економіки

Правильне визначення напрямів, методів, джерел і виконавців для забезпечення інноваційного розвитку держави, регіонів і окремих підприємств є однією з найбільш актуальних проблем. Економічне зростання національної економіки значною мірою визначається рівнем інноваційного розвитку підприємницьких структур, якій базується по-перше, на їх зусиллях і здатності використовувати у своїй діяльності новітні технології, по-друге, на творчому підході до визначення способів задоволення потреб споживачів, по-третє, на процесах вдосконалення та оновлення продукції, по-четверте, на посиленні ринкової позиції та забезпеченні ефективності функціонування суб’єктів господарювання. Саме інноваційний розвиток забезпечує формування конкурентних переваг та передумови зростання рівня найважливіших економічних показників (ВВП на душу населення, національного доходу, зайнятості, зростання рівня споживання та ін.), які формують сприятливі умови господарювання; розвитку інституційних основ інноваційної економіки та її інфраструктури і, в цілому, підвищенні рівня життя населення.

США, Сінгапур, Фінляндія, Японія, Ізраїль є найбільш яскравими прикладами реалізації своїх інноваційних можливостей. Основні світові тенденції у сфері інновацій визначають такими чотирма напрямками:

1. Криза системи венчурного інвестування (скорочення вкладень на початкових стадіях інноваційних проектів; збільшення дистанції між підприємцем і венчурним фондом; посилення конкуренції фондів і так званих бізнес-ангелів);

2. Посилення ролі держави як замовника інновацій (азіатська, ізраїльська, фінська моделі побудовані повністю за участі держави);

3. Криза системи, яка склалася на захист інтелектуальної власності (монополізація окремих сегментів - біотехнологія, ІТ та олігополія на інші; створення барʼєрів для технологічного розвитку в окремих областях великими корпораціями);

4. Демократизація інноваційного процесу (розширення обсягу інвестицій з точки зору географічної експансії і залучення в цей процес більшої кількості людей; старт підприємництва, починаючи з університету).

Сьогодні світова економіка знаходиться в кризовій ситуації, і, з одного боку, це не дає можливостей для інвестицій у розвиток, тому необхідно зберегти наявні заощадження. Але з іншого боку, спостерігається вибух наукових відкриттів і винаходів, що призводить до виходу з кризи і формуванню нових технологічних укладів.

Провідна роль у формуванні сприятливого системного середовища для розвитку інновацій належить державі, яка маючи відповідну «національну інноваційну систему» (НІС), здатна реалізувати власний інноваційний потенціал. Створення НІС, як основного механізму саморозвитку, сьогодні є головним фактором довгострокового зростання економіки, реалізації інноваційної моделі розвитку.

Термін «інноваційна система» вперше був введений у науковий обіг у 1985 р. Лундваллом Б.-А., а у 1987 р. Фріман К. дав визначення терміну «Національна система інновацій». Проте майже одночасно схожі дослідження виконувались Лундваллом Б.-А. та Нельсоном Р., які також вважаються основоположниками теорії НІС. Вони на відміну від К. Фрімена, у визначенні НІС акцентують увагу на національний аспект інноваційної діяльності (табл. 4.1).

Таблиця 4.1

Визначення терміну «Інноваційна система»

Надалі ідея «національних інноваційних систем» була розвинена та перенесена на регіони і сектори економіки. «Акторами» такої системи є підприємства, університети та інститути. В результаті, крім НІС, стали виділяти локальні, регіональні, технологічні та секторні інноваційні системи (табл. 4.2).

Таблиця 4.2